Ленґдон прослідував за афроамериканцем до верхнього майданчика сходів, а потім вони у непозначені двері вийшли до службового коридору. Пробігши повз коробки та мішки зі сміттям, вони різко звернули вбік і через службові двері несподівано вскочили до якогось дивовижного світу — то було приміщення з м'якими сидіннями, схоже на кінозал. Незнайомець провів Ленґдона боковим проходом між кріслами, потім вони, пройшовши у парадні двері, опинилися у великому світлому атріумі. Ленґдон второпав, що вони потрапили до гостьового центру, через який він сьогодні ввечері увійшов до Капітолію.

На жаль, окрім них там був і поліцейський з капітолійської охорони.

Зійшовшись, всі троє зупинилися і повитріщалися один на одного. Ленґдон упізнав молодого поліцейського-латиноамериканця, котрий цього вечора сканував його сумку.

— Полісмене Нуньєс, — сказав афроамериканець. — Ані слова! Йдіть за мною.

Охоронець збентежився, але виконав наказ без зайвих запитань.

«Що ж це за чоловік?»

Вони утрьох поквапилися до південно-східного рогу гостьового центру й увійшли до маленького фойє, де виднілися масивні двері, заблоковані оранжевими стовпчиками. Самі двері були запечатані липкою стрічкою — вочевидь, щоби до гостьового центру потрапляло менше пилу ззовні. Афроамериканець простягнув руку і відідрав стрічку. А потім понишпорив у в'язці ключів і сказав охоронцеві:

— Наш приятель, шеф Андерсон, зараз у підземеллі. Можливо, він поранений. Вам спало на думку перевірити, чи все там гаразд.

— Слухаю, сер. — Нуньєс був спантеличений не менше, ніж стривожений.

— А найголовніше — ви нас не бачили. — Чоловік знайшов ключ, зняв його із в'язки і відімкнув важкий дверний засув. Рвучко відчинивши двері, він кинув ключ охоронцеві. — Замкніть за нами двері. Приліпіть стрічку назад якомога ретельніше. Сховайте ключ у кишеню і нічого не кажіть. Навіть шефу. Зрозуміло, полісмене Нуньєс?

Охоронець глянув на ключ так, неначе йому щойно ввірили коштовний камінь.

— Зрозуміло, сер.

Чоловік поспішив у двері, і Ленґдон подався слідком. Охоронець замкнув за ними важкий засув, і Ленґдон почув, як Нуньєс приліплює стрічку на місце.

— Професоре Ленґдон, — звернувся до нього чоловік, коли вони швидко крокували сучасним коридором, будівництво якого ще не завершилося. — Мене звуть Ворен Беламі. Пітер Соломон — мій найкращий друг.

Ленґдон кинув на статечного афроамериканця здивований погляд. «Так оце — Ворен Беламі?» Ленґдон ніколи не зустрічався з Архітектором Капітолію, але його ім'я, безперечно, знав.

— Пітер про вас дуже високої думки, — мовив Беламі, — і мені дуже шкода, що нам довелося познайомитися за таких жахливих обставин.

— Пітер потрапив у страшну біду. Його руку...

— Я знаю, — похмуро перервав його Беламі. — Боюся, що це навіть не половина страшної правди.

Вони дійшли до кінця освітленої частини коридору, і прохід різко звернув ліворуч. Решта коридору, куди б він не вів, була непроглядно темною.

— Стривайте, — сказав Беламі і зник у електрощитовій, з якої в темну частину коридору зміїлися товсті кабелі високої напруги. Ленґдон почекав, поки Архітектор нишпорив всередині. Нарешті Беламі, вочевидь, знайшов перемикач, через який живилися струмом подовжувальні кабелі, бо в темному коридорі, яким пролягав їхній маршрут, раптом спалахнуло світло.

Ленґдон тільки й зміг, що спантеличено витріщитися.

Вашинґтон, округ Колумбія, — як і Рим — був містом з мереживом потайних проходів та підземних тунелів. І прохід, що зараз відкрився перед ними, нагадав Ленґдонові тунель Il Passetto, що сполучав Ватикан із замком Святого Янгола. Довгий. Темний. Вузький. Однак цей прохід, на відміну від древнього тунеля, був сучасний і ще недобудований. Він являв собою довгий будівельний майданчик. Настільки довгий і вузький, що, здавалося, закінчувався вдалині глухим кутом. Єдиним джерелом світла була низка підвішених на чималій відстані одна від одної будівельних ламп, чиєї потужності вистачало не набагато більше, ніж просто підкреслювати неймовірну довжину тунеля.

А Беламі вже увійшов до проходу.

— Йдіть за мною. І дивіться під ноги.

І Ленґдон пішов слід у слід за Архітектором, дивуючись, куди ж веде цей тунель.

А цієї самої миті Малах вийшов із блоку номер три і швидко покрокував безлюдним коридором Центру техпідтримки до блоку номер п'ять. У руці він стискав картку Триш і тихо шепотів: «Нуль вісім, нуль чотири».

У його голові крутилася ще одна думка. Малах щойно отримав термінове повідомлення з будівлі Капітолію. «Мій підопічний зіткнувся з непередбаченими труднощами». Та навіть попри це, новини були оптимістичними: Роберт Ленґдон мав тепер і піраміду, і горішній камінь. Усе трапилося не зовсім так, як передбачалося, але всі головні деталі тепер ставали на свої місця. Неначе сама доля визначала сьогоднішні події, невпинно ведучи Малаха до перемоги.

РОЗДІЛ 43

Вони мовчки йшли довгим тунелем. Ленґдон намагався устигати за Вореном Беламі, що поспішав швидкою енергійною ходою. Здавалося, в Архітекторові Капітолію перемогло бажання максимально збільшити відстань між Сато та кам'яною пірамідою, аніж розповісти Ленґдону про те, що відбувалося, з чого професор виснував, що в дійсності справи набагато серйозніші, аніж він уявляв.

«ЦРУ? Архітектор Капітолію? Два масони тридцять третього ступеня?»

Повітря прорізав верескливий сигнал стільникового телефону Ленґдона. Він витяг його з кишені куртки і, вагаючись, видихнув:

— Слухаю?

Йому відповів уже знайомий моторошний шепіт.

— Професоре, мені повідомили, що у вас неочікуваний компаньйон.

Ленґдон відчув на спині крижаний холодок.

— Де Пітер, чорт вас забирай?! — гаркнув він, і його голос розкотистою луною пробігся тісним тунелем. Ворен Беламі занепокоєно озирнувся і махнув рукою Ленґдонові, щоб той не стишував ходу.

— Не хвилюйтеся, — відповів голос. — Як я вже вам казав, Пітер там, де треба, і він у безпеці.

— Та ви ж відрізали йому руку, трясця вашій матері! Йому потрібен лікар!

— Йому потрібен священик, — відповів незнайомець. — Але ви можете його врятувати. Якщо зробите те, що я вам скажу, то Пітер житиме. Даю слово.

— Слово безумця не важить для мене нічого.

— Безумця? Професоре, ви мали оцінити належним чином ту побожну повагу, з якою я дотримався сьогодні древніх протоколів. «Таємнича рука» вивела вас до порталу — піраміди, що має здатність розкрити древню мудрість. Я знаю, що зараз ця піраміда у вас.

— Ви гадаєте, що це масонська піраміда? — саркастично спитав Ленґдон. — Та це ж просто уламок каменю, і не більше.

Потойбіч лінії запала тиша.

— Містере Ленґдон, ви надто розумні, щоб клеїти дурня. Ви прекрасно розумієте, що сьогодні знайшли. Ви знайшли кам'яну піраміду, сховану впливовим масоном у центрі Вашинґтона.

— Ви ганяєтеся за міфом! Що б не сказав вам Пітер, він сказав це від страху. Легенда про масонську піраміду — фікція. Масони ніколи не будували ніякої піраміди для збереження таємної мудрості. І навіть якщо вони її збудували, то оця піраміда є надто малою, щоб бути тим, що ви шукаєте.

Співрозмовник захихикав.

— Бачу, що Пітер дійсно розповів вам дуже мало. Втім, містере Ленґдон, вірите ви в ту піраміду, якою зараз володієте, чи не вірите, але вам усе одно доведеться робити так, як я скажу. Мені добре відомо, що на тій піраміді, яку ви зараз несете, викарбувано закодований напис. Ви розкодуєте його мені. І лише тоді — і тільки тоді — я поверну вам Пітера Соломона.

— Можете думати про цей напис все що завгодно, — відказав Ленґдон, — але він не містить древньої мудрості.

— Звісно, що ні, — погодився співрозмовник. — Ця таємнича мудрість є глибинним поняттям, тож її не вмістити на одному боці маленької кам'яної піраміди.

Ця відповідь заскочила Ленґдона зненацька.