«Стань святим, — написав Кроулі. — Зроби себе священним».

Колись древній ритуал «священнодійства» був звичаєвим законом багатьох країн. Від давніх юдеїв, що спалювали пожертви в храмі, до індіанців майя, що обезголовлювали людей на вершечках пірамід Чічен-Іца, і до Христа, який приніс себе у жертву на хресті, древні люди добре розуміли потребу Бога в пожертвах. Офірування було древнім ритуалом, через який люди забезпечували собі прихильність богів і робили себе священними.

Sacra — священний.

Face — робити.

Sacrifice — жертвувати.

І хоча від ритуалу жертвоприношення відмовилися багато сторіч тому, його вплив і сила лишилися. Купка сучасних містиків, включно з Алістером Кроулі, і досі практикували це мистецтво, удосконалюючи його з часом, і перетворювали себе на дещо більше. Андрос запрагнув трансформувати себе так само, як це зробили вони. Однак він знав, що для цього йому доведеться пройти по небезпечному містку.

Кров — ось те єдине, що розділяє світло і темряву.

Якось уночі у вікно в туалеті до помешкання Андроса залетіла ворона. Він дивився, як птах тріпотів крилами й метався туди-сюди, а потім принишк, неначе змирився зі своєю неспроможністю вирватися на волю. Андрос уже знав достатньо багато, щоб розпізнати цю прикмету. «Мене кличуть вперед».

Затиснувши птаха у руці, він став перед саморобним олтарем у своїй кухні і виголосив заклинання, яке вивчив напам'ять.

«Камія, Еоміах, Макбал, Емої, Зазеан... найсвятішими іменами ангелів з Книги Ассамаян заклинаю тебе допомогти мені в цьому дійстві силою Єдиного Істинного Бога».

Тоді Андрос опустив ніж і обережно проколов велику вену на правому крилі переляканого птаха. Ворона спливала кров'ю, а він дивився на потічок червоної рідини, що стікав у спеціально підставлену металеву чашку, як раптом відчув у повітрі несподіваний холод. Але таки продовжив ритуал.

«Всемогутні Адонаї, Ашаї, Елохім, Елохі, Еліон, Ашер, Ехейє, Шадаї... прийдіть мені на допомогу, щоб оця кров мала силу та дієвість у всьому, що я побажаю, і у всьому, що я вимагатиму».

Тієї ночі йому снилися птахи... гігантський фенікс, що піднімався з палаючого вогню. Наступного ранку Андрос прокинувся з силою та енергією, яких не відчував з дитинства. Він пішов у парк на пробіжку і біг швидше й далі, аніж будь-коли. Втомившись, він зупинився і незчисленну кількість разів віджався та присів. До нього повернулася сила.

І тієї ночі йому знову наснився фенікс.

До Центрального парку знову прийшла осінь, звірки нишпорили скрізь у пошуках поживи, щоб заготувати харч на зиму. Андрос терпіти не міг холоду, але регулярно виходив надвір до своїх винахідливо захованих пасток, які повнилися спійманими живими пацюками та білками. Він приносив їх додому в рюкзаку і виконував дедалі складніші ритуали.

«Емануїл, Месія, Йод, Хе, Bay... благаю вас, визнайте мене гідним».

Криваві ритуали живили його сили. З кожним днем Андрос почувався дедалі молодшим. Він читав удень і вночі — древні містичні тексти, епічні середньовічні поеми, стародавніх філософів... і що більше він дізнавався про істинну природу речей, то більше пересвідчувався, що людству немає на що сподіватися. «Вони сліпі... вони безпорадно і безглуздо блукають у світі, якого ніколи не зрозуміють».

Андрос і досі залишався людиною, але відчував, що поступово перетворюється на дещо інше. Величніше. На дещо священне. Його масивне тіло прокинулося зі сплячки і стало набагато сильнішим, аніж будь-коли. Нарешті він збагнув своє істинне призначення. «Моє тіло — це лише вмістилище для мого наймогутнішого скарбу, мого розуму».

Андрос знав, що його справжній потенціал іще не повністю реалізований, тому почав копати глибше, занурившись у книжки. «У чому моє призначення?» В усіх древніх текстах йшлося про добро і зло, про необхідність для людини обирати між ними.

«Свій вибір я зробив давно, — думав Андрос, анітрохи не розкаюючись. — Що є зло? Лише закон природи? За світлом йде темрява. За порядком іде хаос. Все занепадає і загниває. Бездоганно впорядкований кристал зрештою перетворюється на часточки пилу. Є ті, хто творять, і ті, хто руйнують».

Але тільки прочитавши «Втрачений рай» Мільтона, Андрос побачив свою долю, своє призначення. Якось він прочитав про впалого ангела, войовничого демона, що боровся зі світлом. То був доблесний та хоробрий ангел, якого звали Молох.

Молох ходив по землі, як бог. Пізніше Андрос довідався, що древньою мовою це ім'я звучало як Малах.

«Я теж стану Малахом».

Як і всі великі трансформації, ця теж мала розпочатися з пожертви, але не пацюків чи птахів. Ні, це перетворення потребувало справжньої жертви.

Раптом йому прийшло осяяння, якого ще ніколи він не пізнавав у житті. Перед ним чітко вималювалося його призначення. Три дні поспіль він робив ескіз на велетенському аркуші паперу. Скінчивши, він отримав проект істоти, на яку прагнув перетворитися.

Андрос повісив цей ескіз на повний зріст на стіну і споглядав його, наче власне віддзеркалення.

«Я — шедевр».

І наступного дня він поніс це креслення до тату-салону.

Тепер він був готовий.

РОЗДІЛ 78

Масонський меморіал Джорджа Вашинґтона розташовується на вершечку пагорба Шатерс-Гілл в Александрії, що в районі Вірджинія. Збудована трьома чіткими ярусами з використанням трьох архітектурних ордерів — доричного, іонічного та коринфського, ця вишукана споруда здіймається як наочний символ зростання людського інтелекту. Навіяна давнім Александрійським маяком на острові Фарос біля Єгипту, ця височенна вежа вивершується угорі єгипетською пірамідою зі шпилем, схожим на язик полум'я.

Усередині напрочуд красивого мармурового фойє стоїть масивна бронзова статуя Джорджа Вашинґтона при повних масонських регаліях разом зі справжньою кельмою, якою він користувався, коли закладав наріжний камінь калітолійської будівлі. А над фойє височать дев'ять поверхів з дивовижними приміщеннями, серед яких є грот, кімната-склеп та каплиця тамплієрів. Тут зберігаються надзвичайні скарби: понад двадцять тисяч масонських творів, неймовірна копія ковчега Завіту і навіть масштабна модель тронної зали з храму царя Соломона.

Коли спеціальний вертоліт Сікорський UH-60 помчав низько над річкою Потомак, агент ЦРУ Сімкінс поглянув на годинник. «Шість хвилин до прибуття їхнього потяга». Він знервовано перевів подих і зиркнув у вікно на сяючий масонський меморіал, що бовванів на обрії. Він мусив визнати, що ця прекрасна, яскраво освітлена вежа приголомшувала не менше, ніж будь-яка споруда на Національній алеї. Сімкінсу ніколи не доводилося бувати в цьому меморіалі, і ця ніч не буде винятком. Якщо все піде за планом, Роберт Ленґдон та Кетрін Соломон вийдуть з підземки в наручниках.

— Туди! — скрикнув агент, показуючи пілотові на станцію «Кінг-стрит» навпроти меморіалу. Пілот зробив крутий віраж і посадив машину на порослу травою галявинку біля підніжжя Шатерс-Гілл.

Перехожі з подивом повитріщалися на групу агентів на чолі з Сімкінсом, а ті, вивалившись із гелікоптера, чкурнули до станції «Кінг-стрит». Пасажири у сходовому колодязі перелякано притиснулися до стін, коли повз них протупотіло кілька озброєних людей у чорному.

Станція «Кінг-стрит» виявилася більшою, ніж уявляв собі керівник групи, бо вона одночасно обслуговувала декілька різних ліній — блакитну, жовту та для міжміських поїздів. Він кинувся до мапи метро на стіні, знайшов Фридом-плаза і пряму лінію, що вела до цієї станції.

— Блакитна лінія, південна платформа! — вигукнув Сімкінс. — Спускайтеся туди і всіх повиганяйте! — Група кинулася виконувати наказ.

Сімкінс підбіг до квиткової каси, швидко показав своє посвідчення і крикнув жінці, що сиділа всередині:

— Коли прибуває наступний поїзд зі станції «Метро-Центр»?

Жінка перелякано забелькотіла: