Похитуючись, він пошкутильгав до заростів. Почався снігопад. Андрос не знав, скільки біг, спотикаючись, крізь хащі, але врешті-решт вибрався на невеликий насип біля вузької дороги. Він замерзав і вже почав марити. Сніг падав білою стіною, як раптом він побачив на дорозі світло автомобільних фар. Андрос щосили замахав руками, і самотній пікап з вермонтськими номерами одразу ж зупинився. З нього вискочив немолодий чоловік у картатій шотландці.

— Мене... підстрелив мисливець... Мені потрібно до шпиталю!

Ані секунди не вагаючись, старий підсадив Андроса на пасажирське сидіння й увімкнув пічку.

— А де тут найближчий шпиталь?

Андрос уявлення не мав, але показав на південь.

— Наступний поворот. — «Ні до якого шпиталю ми не поїдемо».

Наступного дня старого з Вермонту оголосили в розшук як зниклого, але ніхто й гадки не мав, де саме на своєму шляху від Вермонту він щез у таку сильну заметіль. А ще нікому й на думку не спало пов'язати його зникнення з новиною, яка домінувала в усіх заголовках наступного дня, — про жахливе вбивство Ізабель Соломон.

Коли Андрос прокинувся, він побачив, що лежить у безлюдній кімнаті дешевого мотелю, забитого дошками до настання літнього сезону. Він пригадав, як вломився сюди, перев'язав рани розірваними простирадлами і зарився у купу затхлих ковдр на хиткому ліжку. Йому страшенно захотілося їсти. Дошкутильгавши до ванної кімнати, він побачив у раковині купку скривавлених дробинок і насилу пригадав, як виколупував їх з грудей. Піднявши погляд на брудне дзеркало, Андрос неохоче розв'язав бинти, щоб оглянути рану. Тверді м'язи грудей та живота вберегли його — не дали змоги пташиним дробинам проникнути в глиб, але його тіло, колись бездоганне, було тепер спотворене ранами. Єдина куля, якою в нього поцілив Пітер Соломон, вочевидь, пройшла навиліт крізь плече, залишивши невеличкий кривавий кратер.

Та найгіршим було те, що Андрос не зміг здобути той предмет, за яким прийшов, — піраміду. Його шлунок забурчав, і він пошкутильгав надвір до захопленого пікапа, сподіваючись знайти там хоч якусь їжу. Вантажівку завалило снігом, і Андрос подумав: скільки ж насправді він проспав у цьому мотелі? «Слава Богу, що я взагалі прокинувся». На передньому сидінні він не знайшов ніяких харчів, зате виявив у бардачку знеболювальні протиревматичні пігулки. Він вкинув цілу жменю до рота і заїв снігом.

«Треба знайти їжу».

За кілька годин пікап, що виїхав з-за старого мотелю, нічим не нагадував той автомобіль, що заїхав сюди два дні тому. З кабіни зник дефлектор, з коліс — декоративні ковпаки, з бампера — наклейки і решта прибамбасів. Зникли також і вермонтські номери, Андрос замінив їх номерами зі старого службового авто, яке знайшов у сараї мотелю, вкинувши туди скривавлені простирадла, дріб та решту речових доказів свого перебування.

Андрос не забув про піраміду, просто реалізацію цього задуму вирішив поки що відкласти. Він мав сховатися, загоїти рани і, перш за все, наїстися. Андрос знайшов придорожній ресторанчик, де донесхочу напхався яєчнею, беконом та м'ясним рагу і запив усе це трьома склянками апельсинового соку, а потім замовив харчів ще й із собою. А дорогою увімкнув старий приймач. Відтоді як з ним сталася ця халепа, Андрос не бачив ані телевізора, ані газет, тому просто отетерів, почувши новини місцевої радіостанції.

— Слідчі ФБР, — казав диктор, — продовжують пошуки озброєного грабіжника, що вбив Ізабель Соломон у її помешканні на річці Потомак кілька днів тому. Слідство схиляється до думки, що вбивця впав із крутосхилу, пробив кригу і його винесло течією в море.

Андрос аж заціпенів. «Убив Ізабель Соломон?» Ошелешений та пригнічений, він мовчки їхав, слухаючи випуск новин.

«Треба вшиватися звідси далеко, дуже далеко».

З квартири у Верхньому Вест-Сайді розгортався шикарний краєвид на Центральний парк. Андрос вибрав саме це помешкання, бо море зелені за вікном нагадувало йому про адріатичні пейзажі, які він назавжди залишив у минулому. Він знав, що має радіти з того, що вижив, але радості чомусь не було. Внутрішня порожнеча давно не полишала його, а думки зациклилися на невдалій спробі заволодіти пірамідою Пітера Соломона.

Багато годин провів Андрос за дослідженням легенди масонської піраміди, і хоча існували розбіжності стосовно того, існує вона реально чи ні, проте ніхто не заперечував її славнозвісної здатності наділити людство мудрістю та величезною силою. «Масонська піраміда реально існує, — сказав собі Андрос. — Я знаю це напевне».

Доля розпорядилася так, що піраміда була тепер зовсім поруч, і Андрос розумів, що ігнорувати цей факт — те саме, що виграти в лотерею, але не отримати готівки. «Я — єдиний немасон, який знає, що ця піраміда реально існує. Більше того — я знаю особу, яка стереже цю піраміду».

Минуло багато місяців, і хоча його тіло загоїлося, Андрос уже не був тим бундючним самцем, як колись у Греції. Він кинув займатися фізичними вправами. Кинув милуватися своїм оголеним тілом у дзеркалі. Йому здалося, що на ньому з'явилися ознаки старіння. Його колись бездоганна шкіра перетворилася на неоднорідне поле, зрите шрамами, і це ще більше пригнічувало. Йому й досі доводилося покладатися на пігулки, що вгамовували біль під час одужання. Андрос відчув, що поволі скочується до того стилю життя, який привів колись до тюрми Соганлик. Та йому було байдуже. «Тіло отримує те, чого прагне».

Якось уночі він опинився у Гринвіч-вілідж, де купував наркотики у чоловіка, який мав на передпліччі татуювання у вигляді довгої зигзагоподібної блискавки. Андрос поцікавився у нього, що це означає, і той відповів, що татуювання закриває довгий шрам, що залишився після автокатастрофи.

— Кожного дня бачачи той шрам, я незмінно згадував про нещасливий випадок, — пояснив наркоділер. — Тому я й сховав його під цим символом власної могутності. І таким чином відновив душевну рівновагу.

Тієї ночі, перебуваючи під кайфом від свіжої дози наркотиків, Андрос, похитуючись, зайшов до тату-салону і зняв сорочку.

— Я хочу приховати ці шрами, — виклично заявив він. — «Мені треба поновити душевну рівновагу і контроль над своїм тілом».

— Приховати? — спитав татуювальник, оглядаючи його груди. — Чим приховати?

— Татуюванням.

— Зрозуміло... А яким саме?

Андрос знизав плечима, бажаючи лише одного — якомога швидше приховати ці огидні позначки зі свого минулого.

— Не знаю. Вибирайте самі.

Фахівець похитав головою і подав Андросові книжечку про древні та священні традиції татуювання.

— Коли будете готові — приходьте.

Андрос дізнався, що Громадська бібліотека Нью-Йорка мала у своєму зібранні п'ятдесят три книжки про татуювання, і за кілька тижнів він їх усі перечитав. Заново відчувши пристрасть до читання, він тільки й знав, що тягав стоси книжок з бібліотеки додому, жадібно поглинав їх, милуючись Центральним парком у хвилини відпочинку. Ці книги про татуювання відкрили Андросові дивовижний світ, про існування якого він навіть не здогадувався: світ символів, містики, міфології та магії. І що більше він читав, то більше усвідомлював, яким же сліпцем був. Він почав вести записи, занотовуючи свої думки, ескізи та химерні мрії. Коли у бібліотеці не залишилося цікавих йому книг, він звернувся до торговців рідкісними виданнями, щоб ті роздобули йому декотрі з найзагадковіших езотеричних творів: «De Praestigiis Daemonum», «Lemegeton», «Ars Almadel», «Grimorium Verum», «Ars Notoria» [20] тощо. Він прочитав їх усі і зміцнився в думці, що навколишній світ може запропонувати йому багато нових скарбів. «Довкола мене повно таємниць, що виходять за межі людського розуміння».

Якось він відкрив для себе твори Алістера Кроулі — проникливого й далекоглядного містика початку двадцятого сторіччя, якого церква затаврувала як «найлихішу людину з тих, що коли-небудь жили». Великі уми завжди вселяють страх в уми посередні. Андрос довідався про силу ритуалів та заклинань. Він дізнався: священні слова, коли їх правильно промовити, ставали ключами, що відчиняли брами до інших світів. «За нашим всесвітом є темний всесвіт, з якого я черпатиму свою силу». І хоча Андрос прагнув якомога скоріше набути цієї сили, він знав, що перед цим йому слід дотриматися певних правил та виконати деякі завдання.